Україна - це європейська держава - Київський форум УКРАЇНЦІ
Вітаю Вас Гість!
П`ятниця, 09.12.2016, 02:54
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS
Сайт    ПОВІДОМИТИ ДРУЗЯМ про  Київський форум УКРАЇНЦІ  [ НОВІ ПОВІДОМЛЕННЯ · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Київський форум УКРАЇНЦІ » ПОЛІТИКА » Імперія проти України » Україна - це європейська держава (Лілія ШЕВЦОВА)
Україна - це європейська держава
УКРАЇНЕЦЬДата: Неділя, 10.07.2011, 11:40 | Повідомлення # 1
Генерал-лейтенант
Група: Друзья
Повідомлень: 625
Репутація: 31
Статус: Offline
Позиція російського ліберала
Лілія ШЕВЦОВА: Ми сподіваємося, що прагнення України до євроінтеграції візьме гору над прагненням до президентської вертикалі
Ольга РЕШЕТИЛОВА, Ігор САМОКИШ, Марія ТОМАК, Іван КАПСАМУН, «День»

Спілкування з авторитетним ученим, політологом, гостем «Дня» Лілією Шевцовою в редакції почалося дуже природньо: пані Шевцова, не чекаючи усіляких вступних слів і перших запитань, почала говорити сама, так би мовити, вводити в курс справи. Присутні журналісти й учасники Літньої школи журналістики «Дня», які знають про Лілію Шевцову немало — пані Шевцова не просто постійний експерт нашого видання, вона світоглядний союзник і однодумець «Дня» у Росії, — дізналися ще більше. Така обстановка одразу ж налаштувала присутніх на вільне спілкування.

«Я працюю в організації, яка стала міжнародною (у нас є офіси у Москві, Брюсселі, Пекіні, Бейруті, Вашингтоні), і зараз ми поширюємося на Африку й Латинську Америку, — почала говорити провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі Лілія Шевцова. — Carnegei Endowment for international peaсe — це єдиний науково-дослідний інститут, який має глобальні претензії. Це не фонд, ми не роздаємо гроші, ми, навпаки, збираємо кошти по світу для того, аби проводити дослідження й таким чином знаходити якісь форми впливу на політику в різних країнах. У цьому інституті я керую програмою внутрішньої політики і внутрішньополітичних процесів на колишньому радянському просторі».

Зустріч з Лілею Шевцовою в редакції «Дня» тривала понад дві години. За цей час ми встигли обговорити, звичайно, не всі сфери, в яких думка Лілії авторитетна, але багато з них...

«УКРАЇНА — ЦЕ ФАНТОМНИЙ БІЛЬ РОСІЇ»

— Для нас Україна є дуже важливим чинником. Через дві обставини.

По-перше, російське ставлення до України дуже багато чого може сказати про саму Росію, про російське населення, російську політичну еліту, про її зрілість, про те, наскільки ми вибралися з минулого, з нашої нещасної закомплексованості державністю, а наскільки — залишилися у минулому. Україна — найбільш важливий тест для Росії, важливіший, ніж Молдова, Середня Азія чи Білорусь. Такий ось лакмус-тест. Втрата України переживалася і елітою, і населенням найбільш болісно. В силу, вочевидь, особливої закомплексованості російської державності. Ось є в еліти таке розуміння: Росія не може бути Росією без України, без Малоросії. Тому те, як ми ставимося до України, свідчить про те, які ми.

Другий момент — це позиція російських лібералів. Я представляю, скажімо так, дуже нечисленну меншість. У Росії наші ідеї підтримує близько 15—17 % населення. Багато це чи мало? Звичайно, мало, але, водночас, 15 мільйонів людей — це не зовсім гетто. Раніше ми вважали, що саме Росія є стрижнем усього простору, і якщо нам пощастить провести реформи, зробити країну цивілізованою, це послужить прикладом для всього іншого простору. Але потім ми побачили, що Балтійські держави стали нормальними державами, рівень життя в Естонії, Литві і Латвії вищий за рівень життя в Росії. І ми прийшли до абсолютно іншого висновку: вочевидь, Росія найближчим часом — це визначена, скажімо так, історична невдача. Ось не вийде у нас з Росією нічого у найближчій перспективі. Спостерігаючи за Балтією, ще більшою мірою ми сподівалися на Україну, що після 2004-го року у вас вийде здійснити прорив. І до цих пір серед російських лібералів є надія (не хочу говорити «міф», оскільки вважаю, що у вас все ж є шанси) і переконання, що Україна повинна вирватися з нашої тіні, з нашої кишені, з нашого тяжіння. І майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі. Україна — це європейська держава.

Коли у вас стали відбуватися речі, які викликають у нас питання й сумніви, ми, звичайно, почали хвилюватися. У нас дуже мало інформації про Україну. Російська преса повністю нас дезінформує. Російське телебачення — це суцільна фальсифікація, особливо коли йдеться про Україну й Білорусь. Тому дуже багато залежить від того, з ким ми спілкуємося. А до нас приїжджають люди на кшталт Михайла Погребинського, який дружить із Кремлем. Правда, приїжджав і Олексій Гарань, який особисто мені дуже допоміг з моїми питаннями щодо України. Допомагає також те, що деякі з нас читають українську пресу. Добре, що є газета «День» російською. Адже мало є українських видань, які можуть щось, скажімо так, продемонструвати. Тому, слава Богу, що існуєте ви. Адже не всі, так як я, заходять на форум «Української правди» й читають там різні речі про себе.

Ми дуже боїмося, що Янукович запозичуватиме президентську вертикаль у Росії. Ми дуже раді, що він проголошує мету євроінтеграції України, і сподіваємося, що прагнення до євроінтеграції переможе прагнення до президентської вертикалі. Тому можна сказати, що на даному етапі у нас є маса тривоги, занепокоєння щодо того, куди Україна йтиме далі, чи зможете ви досягти національного консенсусу в тому, як вам туди рухатися. Але все одно ви залишаєтеся нашою великою надією.

— Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки у Львові, що вам дало навчання на правознавчому факультеті в університеті ім. Франка. І що, врешті-решт, змусило вас виїхати зі Львова до Москви?

— Спочатку вступила на факультет філології університету Франка, а потім вирішила бути юристом і перейшла на факультет права. Можливо, в цьому безглуздому віці я була занадто амбітна, але я зрозуміла: якщо хочеш побачити світ, потрібно вириватися за межі провінційного міста. Я відчула, що Львів на той час (ідеться про кінець 60-х років) був дуже провінційним містом. Він був настільки хорошим, приємним для життя. У Львові до цих пір квітнуть, як мені здається, кращі у світі каштани. До речі, я жила на вулиці Гіпсовій. Це було і до цього часу залишається, як мені здається, кращим і найкрасивішим місцем для життя. Але як і Мінськ, Петербург (тоді — Ленінград), Львів давав дуже мало можливостей для прориву інформаційного, світового. Аби отримати візу до Польщі, тоді у Львові потрібно було вистояти у якійсь дикій черзі. А коли я захотіла прочитати видавані у Парижі журнали «Континент» і польську «Культуру», знадобилася сила-силенна допусків! А надалі виявилось, що в бібліотеці Львівського університету були лише два номери журналу «Культура». І я вирішила: чом би мені не спробувати [вступити до Москви]? Тоді пробував багато хто, зокрема Гриша Явлінський. Просто не всім вдавалося. Мені вдалося лише з однієї причини. Вочевидь, у Московському університеті міжнародних відносин було мало національних кадрів. Я потрапила до списку по Україні, і їм потрібна була жінка. Але потім з’ясувалося, що знайшлося дуже багато дам — дітей партійних працівників. А для мене місця не виявилося. Пам’ятаю, сіла біля деканату й думаю: в університеті я вже сказала, що вступаю, і як же я тепер повернуся, сором? Врешті-решт, я прийшла в деканат МДІМВ і сказала: візьміть мене на випробувальний термін, будь ласка. І пообіцяла, що якщо мене візьмуть на три місяці, я складу усі предмети за два попередні роки. Вони подумали, що я — божевільна і, аби я не тинялася біля дверей, узяли мене на випробувальний термін. Завзятість наших львівських кадрів була доведена. За перший семестр я склала предмети за два попередні роки. А освіта у Львівському університеті з англійської мови виявилася настільки хорошою, що до п’ятого курсу МДІМВ я була кращою з англійської, адже у нас у Львівському університеті викладала «українська діаспора» з Канади, яка повернулася до Львова і знала англійську мову досконало. До речі, Григорій Явлінський навчався у такій хорошій львівській школі, що був кращим на економічному факультеті. Тому, скажімо так, тодішня «провінційна» українська освіта дала нам шанси вибитися у Москві. Але для цього треба було проявити таку жорсткість і завзятість, аби якимось чином виплисти у цій космополітичній знахабнілій московській радянській тусовці. Вона знахабніла вже в ті часи.

Отже, ви дерзайте! Якщо ми з Явлінським узяли Москву (а це було дуже важко — ми боролися з вірменами, грузинами, найстрашніша боротьба за виживання, до речі, була з вірменами, але потім ми, як дві пригноблювані республіки, подружилися), то ви Київ тим більш візьмете. Потрібно лише проявити завзятість і силу волі.

«ЛІБЕРАЛИ-«ІМПЕРІАЛІСТИ»

— Ви говорили про російських лібералів. У нас нещодавно була полеміка з «Эхом Москвы», пов’язана з розмовою пана Венедиктова з міністром закордонних справ України, яка показала, що російським лібералам бракує інформації про Україну, а головне — вони не докладають достатніх зусиль, аби розширити свої знання й змінити своє ставлення до України. Як вам здається, якщо говорити про російський лібералізм сьогодні, який він, який відсоток людей — і хто вони — дотримується вашої позиції?

— По-перше, мені треба ще раз перечитати інтерв’ю Венедиктова й пана Грищенка, але швидше прослухати — тому що інколи голос і акценти означають набагато більше, ніж слова. А я цього інтерв’ю не чула, я його передивилася, як завжди, не дивилася на Льошчині запитання, а намагалася виявити щось специфічне у позиції Грищенка. Проте, хочу сказати, що навіть серед лібералів — а це досить різношерсте середовище — дуже багато лібералів-«імперіалістів». Ці люди досить ліберальні щодо російських проблем: вони — за ринок, за демократію, за право власності, за гідність людини, але вони вважають, що їм дозволено вказувати українцям на їхні помилки, говорити, куди українцям йти, дозволено давати оцінку й радити Януковичу, Тимошенко або комусь іншому. І вони досі вважають, що порятунок України — виключно в партнерстві з Росією. Як мені здається, судячи з моїх відчуттів у моїй тусовці (соціологічних досліджень я не проводила), половина або навіть переважна більшість моїх лібералів-колег є свідомими, або несвідомими, або прихованими лібералами-«імперіалістами» щодо України. Вони готові дати карт-бланш і визнати суверенітет Грузії, Центральної Азії, держав Балтії й Молдови, але Україна й Білорусь — це болючий пункт для них. Чогось навіть більшою мірою Україна. Я думала над цим питанням: чому відрив України переживається в Росії більше як фантомний біль, ніж відсікання Білорусі. Можливо, тому, що досі думають, що після Лукашенка Білорусь повернеться? Помилка. Там настільки потужний націоналістичний рух, що Білорусь ніколи не повернеться до Росії. Але Україна — це фантомний біль. І, вочевидь, поки ми, ліберали, не вирішимо повністю відмовитися від цього комплексу, поки ми не зможемо сказати: так, ми невинні, ми слідуємо нашим стандартам... Ось це визнання.


ЛІЛІЯ ШЕВЦОВА: «ЯК КАЖУТЬ СВІДКИ, ДО ПРОХОРОВА ПРИЙШЛИ ЧЛЕНИ СТАРОЇ ЄЛЬЦИНСЬКОЇ «СІМ’Ї» І СКАЗАЛИ: СТАРИЙ, ДАВАЙ ВІДРОДИМО ПАРТІЮ, ПРО ВСЯК ВИПАДОК...»


Як я вже казала, серед населення відсотків 15 твердо знає, що таке ліберальний стандарт. Ще відсотків 15 готові підтримати й ліберальний устрій, і принципи свободи. 30% для Росії — це величезна кількість населення. Тобто населення вже, в принципі, готове до нового порядку. Хоча 30% усе ще хочуть Радянського Союзу, бити хохлів, білорусів і так далі. Це небагато. Проблема в іншому — не в населенні, а в еліті. Значна частина еліти залишається на неоімперських або постімперських позиціях. Є 15—20%, які готові проголосувати за лібералів, а проголосує, хоч як це дивно, можливо, 1%. Чому? Тому що вони ліберальні, але їм огидні й наскучили ліберали. Ось так буває. Наскільки я розумію, те саме відбувається в Україні. Україна — дуже європеїзована країна, але вам, наскільки я можу судити зі своїх чисельних друзів і у Львові, й у Полтаві, й у Києві, дуже наскучили деякі політичні лідери. Тобто проблема та сама: еліта не встигає за населенням.

— А з чим це пов’язано, як ви думаєте?

— Важко сказати. Росія потрапила в пастку двічі. 1917 року населення не встигало за елітою, в російському імперському населенні була величезна кількість людей, готових до Думи, — адже був парламент у Російській імперії, але не встигла селянська маса. Зараз інший парадокс — еліта не встигає. Чому? Важко сказати. Цим ми, до речі, відрізняємося від естонської й польської еліти. Ну, у поляків була своя історія. Я дружу з президентом Естонії Ілвесом, дружу з Мартом Лааром, Кадрі Лійком. Це люди, які раптом наприкінці 1980-х рр. в університетах в Таллінні, Тарту вирішили: а давайте ми зробимо програму конституції. Вони нічим не відрізняються від нас. Більше того, вони навіть народилися в радянській Естонії. Але чомусь у них вистачило вміння свої інтереси підпорядкувати інтересам нації. Не красти в нації — а думати про естонську державу.

Чому так вийшло в Росії? Я не хочу думати про гени. Мільйон росіян живе в Силіконовій долині. Це фактично радянські громадяни, але в демократичній країні у них демократичний спосіб мислення. Березовський живе й діє за законами Лондона, але коли приїжджає до Росії — створює (правильніше створював) олігархічну державу. Швидше за все, це, напевно, проблема спадкова, психологічна, культурна... І ще одна проблема. Той факт, що ми маємо злодійські й корумповані еліти, є наслідком того, що ми дозволяємо цим елітам бути злодійськими й корумпованими. Ви вийшли 2004 року — ви показали червоний прапорець для своєї еліти, яка тепер знає: вони можуть вийти. Хоча б один прапорець уже є! Ми жодного разу не виходили. Тому російська еліта має тотальний простір для корупції. 25% російського ВВП — це злодійські, кримінальні, корумповані гроші. Це 300 млрд. доларів на рік. Свобода красти й насолоджуватися вкраденим. І ніхто поки не виходив, але якщо в Росії вийдуть, у мене є великі побоювання, що мало не здасться.

«ВОНИ СТВОРИЛИ ФРАНКЕНШТЕЙНА»

— Ви говорите про відповідальність еліти. Нещодавно з’явилося дослідження політологів Вищої школи економіки (Росія), результати якого свідчать: настрої росіян схожі на настрої у Веймарській республіці (Німецька імперія 1919—1934 рр.): усі прошарки суспільства пройняті ксенофобією та сумують за потужністю Радянського Союзу.

— Подібні опитування є й у Левада Центру. Усе залежить від того, як ставити запитання. Якщо ставити запитання «у вас є ностальгія за Радянським Союзом?», відсотків 60—70 скажуть «так». «Чи готові ви піти на жертви в ім’я повернення Радянського Союзу?» — гадаю, що 10—12% скажуть «так». «Чи хочете ви, щоб Росія стала великою державою?» — 80% скажуть «так». Але потрібне конкретизуюче запитання: «Що ви розумієте під великою державою? Економічна потужність, правопорядок, підпорядкування держави громадянам». Переважна більшість скаже: «Економічна потужність, ринкові реформи, але щадні, й, більше того, контроль громадян над державою». Десь 50% скажуть, що якщо інтереси держави суперечать інтересам суспільства, суспільство має повстати. Від постановки запитання дуже багато чого залежить.

Проте, тут усе ж таки є дуже важливий момент. Ксенофобія та націоналізм постійно посилюються. Коли в грудні, як ви знаєте, близько тридцяти тисяч людей вийшли на вулиці, вони могли б розгромити до біса всю Москву. А поліція сховалася. Вони тисячами йшли Тверською на Манежну площу, до Кремля. Вони вигукували «Зіг хайль!», вони малювали на кремлівських стінах, а там пам’ятник невідомому солдату, свастику. Небачений для Москви та Росії феномен. Я тоді спустилася (у нас офіс близько від Манежки) й побачила в цьому натовпі нормальні обличчя. Знаєте, у спортивних фанатів є типовий колективний вираз обличчя. Але ні, тут були інтелігентні люди від 15 до 25 років, багато в окулярах. А в під’їзді було повно спецназу. Я їм кажу: «Хлопці, чого ж ви чекаєте? Вони зараз почнуть бити вітрини!» На що один з них мені відповів: «А ви що, хочете, щоб вони нас по морді били?» А другий каже: «Нехай цих і б’ють. Вони заслуговують, щоб їм вітрини побили». Я побачила, по-перше, страх правоохоронних органів перед цією масою, а по-друге, те, що багато хто з них думає в тому ж напрямку: «Так цим жирним котам і треба».

Що цей тридцятитисячний похід означав? Не лише те, що Росія стає неонаціоналістичною й ксенофобською. Ксенофобія не виявляється, коли народ щасливий. Коли народ нещасливий, коли йому погано, народ починає шукати ворога. Шукають ворога в Грузії, в Україні, в Таджикистані. Починають убивати таджиків. У нас же всю брудну роботу роблять таджики, туркмени... Але народ нещасливий. Чим більше ця влада робитиме народ нещасливим, тим більше виявлятимуться ксенофобія та націоналізм. І вже через 5—10 років, можливо, соціологічні опитування покажуть, що народ готовий до повернення до агресивної імперії. Який висновок робимо? Ця система — російська держава — небезпечна для свого народу та для оточуючих.

— Може, ці настрої штучно підігріваються? Ми ж знаємо ще з радянських часів, як спецслужби маніпулювали подібного роду течіями й організаціями.

— Так, ви маєте рацію. До певного моменту, до грудня минулого року, звісно, ці течії штучно підігрівалися. Спецслужби мали своїх людей у фан-клубах, використовували нових нациків для боротьби з антифашизмом, для боротьби з ліберальними тусовками. Били ж по головах лібералів на мітингах не обов’язково поліцейські, а фанатські клуби, вочевидь, за наведенням спецорганів. Але коли вони раптом вийшли на вулиці з антикремлівськими й антипутінськими закликами, Кремль зрозумів, що ці люди проти Путіна, що вони проти влади взагалі. Вони створили Франкенштейна, й джин вийшов з пляшки. Вони тепер не контролюють соціальних мереж. Вони не можуть контролювати цю молодь. Їм стало страшно. Після цього почалися спроби влади якимось чином стриножити нацизм, новий націоналізм. Почали раптом націоналістів засуджувати навіть до довічного ув’язнення. Але тепер момент прогавили — Кремль контролювати націоналістів уже не може.

— Якщо проводити паралелі з пострадянським простором, ми в «Дні» в грудні минулого року написали, що ніколи Україна, Росія й Білорусь не були такими близькими в найнижчій точці. Саме тоді відбувалися події на Манежній площі в Москві, податковий майдан у Києві та протести проти результатів виборів у Мінську.

— А чисельним був податковий майдан?

— Близько чотирьох тисяч людей. Але важливе те, що вперше в Україні на вулиці вийшов саме бізнес. Крім того, виступи були й у великих обласних центрах, чого в нас ніколи не спостерігалося. І що особливо вразило владу — триста людей вийшло в Донецьку. Як ви думаєте, російський бізнес готовий до подібних протестів?

— Ні. Поки що ні. Великий бізнес весь у грі, він спосіб «модус вівенді» з Кремлем. Що стосується дрібного й середнього бізнесу, це найбеззахисніша, найзбитковіша сфера, більше того, це дуже цікавий бізнес. Значна частина дрібного й середнього бізнесу, як риба-прилипала, виживає за рахунок «прилипання» до держави. Тому крах держави, крах апаратних структур автоматично гробить цей дрібний і середній бізнес. Можливо, ми дійдемо до такої ситуації, коли вже в повному відчаї ці власники кіосків, маленьких магазинчиків нарешті вийдуть. Але їх дуже мало. І в Москві рушійною силою вони не стануть, вони лише можуть допомогти якійсь іншій силі. У нас з вами, напевно, різна база протесту.

Ви правильно кажете про «нижню точку». Білорусь там перебуває постійно. Та й Москва теж. Але з цієї нижньої точки ми виходимо різними шляхами. Режим Лукашенка тріщить. Це вже агонія. Може, буде п’ять років агонії, може десять, але його кінець неминучий. У нас у Росії все ще статус кво. Загнивання, яке може призвести до найнеприємніших наслідків. Що у вас — вам видніше.

«ПУТІН — ОСНОВНИЙ РОСІЙСЬКИЙ ВИБОРЕЦЬ»

— Як бачиться з Києва, протистояння між Путіним і Медведєвим з наближенням парламентських і президентських виборів значною мірою штучне. Як це бачиться в Москві? Весь цей галас довкола партії «Права справа» Михайла Прохорова, всі останні події — це реальний результат протистояння чи це імітація протистояння за неясного результату? У нещодавній своїй статті для проекту «Синдикат» Ніна Хрущова висловила припущення, що Байден, який раніше ніколи не спілкувався з Путіним, останнім часом інтенсивно спілкується з ним, телефонував йому й намагався його переконати не йти на вибори й навіть запропонував йому натомість посаду голови Олімпійського комітету або ООН. Чи дійсно США настільки зацікавлені в тому, щоб Путін пішов? До речі, німецькі політики, з якими нам доводилося спілкуватися, говорять, що в них немає позиції щодо внутрішньої ситуації в Росії. Вони говорять, що не в змозі спрогнозувати російську ситуацію.

— У мене таке саме відчуття від спілкування в основних столицях. У мене немає відчуття, що в Брюсселі, в Єврокомісії або у пані Ештон є хоча б тактика щодо Росії. Уся політика зводиться до одного: давайте не дратуватимемо їх. Ця ж політика в основних європейських столицях — у Саркозі, Берлусконі, Меркель: у нас є свої економічні інтереси, а з цим режимом ми цілком уживаємося. У них є стабільність і, начебто, немає жорсткої диктатури. «Не напружуватимемо» — ось європейська політика щодо Росії.

Тепер щодо цієї чутки про вислови Байдена. У нас дещо інша інтерпретація: у бесіді з опозиціонерами Байден сказав, що нібито радив Путіну піти. Немає жодних достовірних свідоцтв ні з російського, ні з американського боку, що це мало місце; що віце-президент Байден дійшов до такого божевілля, щоб так жартувати з Володимиром Володимировичем Путіним, з яким в Обами «перезавантаження» й у якому Обама й Вашингтоні взагалі-то зацікавлені. Можливо, Ніна Хрущова написала сатиричний памфлет і висловила ці думки у вигляді жарту. Я не думаю, що при здоровому глузді й добрій пам’яті Байден міг би піти на такий крок.

Як ми бачимо в Москві протистояння Путіна та Медведєва, ситуацію з Прохоровим і все інше? У Москві, напевно, як і в Києві, є тусовка, де й ліберали, й кремлівці. Ця тусовка перетікає з одного кабінету в іншій, з одного кафе до іншого, всі ми спілкуємося один з одним. У цій тусовці немає жодної людини, яка б серйозно вважала, що Медведєв є самостійною фігурою, що він політичний лідер і що у нього є політичні шанси. Таких наївних людей у нашій тусовці немає. Але коли ми виходимо за межі цієї тусовки, в декого з нас виявляється своя тактика, свої певні інтереси, ряд людей все ще працюють на Медведєва. Їздять різними столицями й говорять: «Медведєв — ого! І в душі він модернізатор і ліберал, це йому просто зараз не дають можливості. Але коли він прийде до влади — нехай навіть не зараз, але раптом коли-небудь — Росія семимильними кроками рушить до Європи». І західні люди хочуть у це вірити. Чому? Без Медведєва було б дуже складно обгрунтувати дружбу Заходу з Росією, всі ці перезавантаження. Але навіть серед російського населення лише 14% вірять у те, що Медведєв стане президентом. Решта, вочевидь, розуміють, де знаходиться влада. Отже, є розуміння того, що на всі кнопки тисне Путін, що силовики під Путіним. Путін є не лише лідером, Путін — головний російський виборець. Кого він обере до Кремля, той і буде. Поки що Володимиру Володимировичу набридло сидіти в урядовому домі. Він подумав, якого біса, я ж національний лідер?! І коли він собі зробив «Народний фронт», ні в кого не залишилося жодних сумнівів, що Путін повертається до Кремля. Тепер до Фронту вступають медсестри, залізничники, робітники — всі. Якщо раптом щось наприкінці року станеться (всяке може бути, адже Росія така непередбачувана країна) і Володимиру Володимировичу здасться, що краще на цей час посадити когось іншого в Кремль, якусь мишку або навіть кота, він його посадить. Але контроль, важіль управління в машині, що зветься Росією, буде в його руках. А цей хлопчик сидітиме навіть без керма — у Медведєва навіть керма немає.

Про Прохорова. Як говорять свідки, до Прохорова прийшли члени старої єльцинської «родини» й сказали: друзяко, давай відродимо партію, усяке може бути, може Медведєву згодиться, може нам, а з Путіним це погоджено. Ну якщо з Путіним погоджено, то чому ж не витратити сто мільйонів на відродження кремлівської ліберальної партії. Цю партію зробили «про всяк випадок». А раптом згодиться!

У той же час, Кремль не зареєстрував ПАРНАС — дійсно опозиційну ліберальну політичну силу. Зате вони зареєстрували «Праву справу» й ходять тепер усіма столицями, говорять: «Це ліберальна партія. Вона у виборах братиме участь». А німці з французами, італійцями й іншими націями охоче в це вірять. У своїх власних очах європейці легітимують російські вибори.

«ЗАХІД ПОПЛАТИТЬСЯ ЗА НАЇВНІСТЬ І ПРАГМАТИЗМ»

— 2006 року у вашій статті було написано, цитую: «Уперше в російській історії ресурсом російського самодержавства став Захід». На вашу думку, у що це може вилитися для Росії, Заходу й України?

— Споглядання й потурання з боку західних сил свідчить про те, що захід в ідеологічній кризі. Вони втратили свою місію, в них безліч проблем, і вони вирішили зайнятися собою. Це свідчить і про подвійні стандарти. Якщо ти вважаєш демократією те, що нею не є — це лицемірство. А якщо ти проводиш лицемірну політику щодо Росії або України, мимоволі дискредитуєш свої внутрішні цінності. Знову ж таки, Захід — не монолітний, ми говоримо про уряди, про лідерів... Слава Богу, є і європейські партії, такі, як зелені або ліберали. Вони ухвалюють одну резолюцію за іншою, де говориться: «Звільніть Ходорковського!», «Сталін і Гітлер — це одне й те саме!». Але ці сили не визначають європейську політику.

Але рано чи пізно, виникне криза цієї політики, коли виявиться, що російська система нестійка, коли вона спробує взяти антизахідний курс. Ось тоді вони дійдуть розуміння: «Ой, ми упустили Росію!» Показовим був приїзд Путіна до Мюнхена 2007 року на конференцію з європейської безпеки. Ось виходить Володимир Володимирович, такий весь накачаний свинцевий хлопчик на трибуну. У залі сидить Меркель, європейські лідери, керівництво НАТО, ЄС. Путін як дав шереху: звинуватив Захід і американців у всіх смертних гріхах. І сказав: якщо ви ще... ми вам відповімо! Вони були шоковані. Я дивилася кадри з Мюнхена, бідолашна Меркель зблідла: не знала, що робити. Вона весь час штовхала американців — ті сиділи зі скляними очима — вони цього не чекали. Ну а чого вони хотіли? Думаю, наші західні колеги поплатяться за власну наївність і прагматизм.

Проблема в тому, що вони втратили опонента у вигляді Радянського Союзу. Вони заспокоїлися. Тепер дивляться на Китай. Але й з ним вони обмануться. Тому що хоча Китай й піднімається, там стільки проблем, що якщо через 20—30 років «вибухне» й він — це буде дійсно проблема.

— А щодо оголошеної президентом Медведєвим десталінізації в Росії. Як вам здається, це дійсно десталінізація?

— Якщо на чолі країни, Кремля стоїть «м’який» диктатор, невже він допустить реальну, істинну, чесну й справжню десталінізацію? Навряд. Тому російська десталінізація, поки Путін при владі, поки в нас надпрезидентська конституція, що базується на лідері, Бозі, царі, певна річ, буде черговим потьомкінським селом, імітацією, навіть якщо вони визнають, що Сталін був ворогом. Визнаючи, що Сталін убив мільйони людей, вони говорять: «Проте Сталін був великим менеджером, і завдяки ньому ми перемогли у війні!» Вони забувають, що за це ми заплатили двадцять, а може й більше мільйонів людських життів.

№117, п'ятниця, 8 липня 2011
 
квіткаДата: Понеділок, 25.07.2011, 08:51 | Повідомлення # 2
Полковник
Група: Друзья
Повідомлень: 203
Репутація: 18
Статус: Offline
Україна - не Росія
 
Київський форум УКРАЇНЦІ » ПОЛІТИКА » Імперія проти України » Україна - це європейська держава (Лілія ШЕВЦОВА)
Сторінка 1 з 11
Пошук: