весь Кіровоград - головний інформаційний ресурс регіону Розділ: суспільство
Автор: Ірина Молчанова, журналістка з Маріуполя
Дата: 31 січня 2011 року
Документ знаходиться за адресою:
http://www.kirovograd.net/society....iyi.htm
Іван Дзюба «Галичанофобія – отруйне вістря українофобії»
Ненависть нинішнього міністра освіти і культури Дмитра Табачника до України вибіркова. Зросійщену Східну та Південну її частини він любить. А ось Західну – ненавидить, сварить найбруднішою лайкою. Найперший культуролог держави та захисник Незалежності Іван Дзюба із гіркотою пише: «Дуже не хочеться витрачати час, та ще й затикаючи носа, на розгрібання галичаноненависницької маячні Табачника, за якою – не лише неуцтво, а й заперечення України взагалі. Але доводиться. Був би Табачник тільки ділком – хай собі. Але тепер він – найбільший «інтелектуал» Партії регіонів та центральна постать у гуманітарній політиці. Не обізнаних з фактами читачів вводить в оману його «ерудиція», дехто схильний вірити такому «знавцеві» через його політичну орієнтацію. Тож звернемось до фактів, щоби читач побачив, хто криється за пещеною маскою самопроголошеного «аристократа» і «антифашиста» (с.66).
Задамось питанням: чому взагалі можливі наскоки діячів різних партій на історію України, особливо на минувшину Галичини, та її безжальне перекручення? Тому ще нинішнє неуцтво політичної «еліти» - це підсумок сумлінної праці радянських, а раніш – російських істориків, котрі століттями спотворювали факти на догоду Москві. Ті, хто вивчав життя України по підручниках «Історії КПРС», фізично не може її любити. Тільки ненавидіти. Бо йому втокмачували з пелюшок любов до Російської імперії – найбільшої, найліпшої, найрозвиненішої. Дмитро Табачник - пересічний продукт радянського виховання. Його переробити неможливо, однак він у керма і навчає українців ненавидіти власну державу, випускаючи тисячі у світ жахливих книжок.
Молоде покоління українців повинно знати свою історію неспотвореною. Тому Іван Дзюба влаштовує «Лікнеп для міністра освіти і науки та для табачників усіх рангів». Академік нагадує головні події з української історії. «Ще Володимир Великий приєднав до Київської Русі землі між Бугом, Сяном, і Дністром, а Ярослав Осмомисл поширив володіння аж по Дунай» (с.67). Таким чином були політично з’єднані у єдину державу раніш розрізнені слов’янські племена. Додам: саме тому князь Володимир хрестив усю Русь, щоби в єдиній державі був єдиний Бог. Адже далекоглядний політик розумів: якщо кожне плем’я продовжуватиме вклонятись своїм племінним богам, тоді триватиме розбрат поміж ними. Справжнє об’єднання можливо тільки на ґрунті єдиного потужного релігійного вірування, яким стало Християнство. Спочатку воно було чуже для всіх племен і приживалось серед слов’ян важко. Але згодом стало потужним об’єднуючим важелем державності Київської Русі.
«У 1141 р. місто Галич стало столичним, відтоді ця земля зветься Галицькою. Князь Данило Романович був наймогутнішим в Європі й зупинив просування татаро-монголів. Тоді українська людність із Подніпров’я масово тікала в Галичину від татарської навали, а пізніше галичани й волиняни тікали на Наддніпрянщину від польської шляхти». «І цей процес міграції населення то в один, то в другий бік України тривав усі минулі століття, набравши в радянські часи організованого характеру. Галичина насичувалась урядовцями, військовими, почасти інтелігенцією з радянської України та Росії, починаючи з 1944 року. Натомість галичан рекрутували на шахти і промислові будівництва Донбасу, відбувався «похід» галицької молоді в наукові заклади Сходу. Та й тепер взаємообмін триває, хоча має несиметричний характер, будучи у великій мірі часткою процесу русифікації» (с. 67) – наводить факти академік Дзюба. «Тому ствердження Табачника про етнічну, мало не расову відмінність між галичанами та «сіхняками» немає підстав. Як і зневажання теми злуки українських земель, об’єднання ЗУНР і УНР, задовго до приходу радянської влади у 1939-му», - констатує Іван Михайлович і доводить єдність культурного зв’язку різних частин України, каже про допомогу галичан голодуючим братам у 1933 р.
Але не хоче чути його «неук з докторським дипломом», який верзе: «Роль Галичини, що увійшла до складу УРСР лише в 1939 р., а до того – з кінця ХІУ ст. відірваної від етногенезу, історичного і культурного розвитку українського народу, - в сучасній Україні абсурдна» (с.70). Слова Табачника, ні на чому не засновані, однак просякнуті люттю до Галичини: «Взаємна несумісність менталітетів різних часток формально єдиного українського етносу настільки велика, що можна сміливо стверджувати про формування у ньому кількох націй. Не можна назвати представниками єдиної нації південно-східного українця (чиї предки служили в Російській та Радянській арміях), який вважає рідною спільну російсько-українську культуру, і того, хто вітає відкриття пам’ятників СС «Галичині» та прагне подальшого обмеження прав російськокультурних громадян» (Табачник Д. Мир без Украины? - С.336).
Чи є такі вислови думкою мешканців Півдня і Сходу України? Ні. На 90% це думка самого Табачника та його керівників-регіоналів, яку вони й нав’язують краянам через тисячі книжок, просякнутих галичанофобією. Академік І.Дзюба переконливо доводить, що усім частинам України було притаманне у різні часи то захоплення національними народними традиціями, то москвофільство (зокрема у Львові, І. Франко не раз писав про вагомість російської літератури), то пізніший перехід до народництва і соціалістичних уподобань (с. 72-74). Щоправда, «ніколи не вигасав й український національно-культурний рух, - зазначає Дзюба. – Є певна синхронність у хвилях піднесення і впаду цього руху на Галичині й на Великій Україні, є і взаємовплив через твори полтавців і харків’ян Котляревського, Квітки-Основ’яненка, а навзаєм - галицьких «будителів». А далі над Україною, звичайно і над Галичиною, сходить зоря Тараса Шевченка», хоча Шевченко особисто в Карпатах ніколи не бував.
Читати вислови Табачника про стан культури галичан навіть огидно. Судіть самі: «Останні роки Україну ведуть по путі насильницького нав’язування печерного галицького націоналізму. Підкреслюю, саме галицького, оскільки в іншому вигляді український націоналізм існувати не може. Лише у Галичині, турботливо захищеній в 1941-1944 роках есесівцями та їхніми підручними із ОУН-УПА від «неукраїнського елементу», багато столітній толерантний симбіоз сільського та міського населення був поруйнований. На зміну польській культурній еліті Львова прийшли казкові «укри» з полонин, що в наш час навіть примудрилися записати себе у козаки. Тільки у цьому регіоні, де лише на початку ХХ ст. учорашні лакеї навчились мити руки і пити «панський напій» - каву, досі не знають, що російські сусіди познайомились і з цим напоєм, і з іншими благами європейської цивілізації приблизно тоді, коли й самі європейці, - в епоху Михайла і Петра Романових, набагато раніше карпатських пастухів, що отирались на задвірках Речі Посполитої» (Табачник Д. Мир без Украины? - С.440).
На спростування цього брудного по формі й цілком невірного за суттю твердження академік Іван Дзюба наводить цілі сторінки (с.75-78) прізвищ високо освічених українців. Смаль-Стоцький, Огоновський, Волощак, ін. були членами Віденської академії наук. Вислобоцький, Вітошинський, Романчук, ін. займали високі посади в Австрійському уряді. Знаходячись у межах Австро-Угорської імперії, українське студентство засновує організацію «Січ» у Львові (1861-63). У 1868 р. композитор і журналіст А.Вахнянин та педагог й історик Ю Целевич заснували Віденську Січ, що діяла до 1943 р. Вони ж організували Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолюють в різні роки видатні українці – Пулюй, Подолинський, Терлецький, багато інших. А Російська імперія? Можна уявити, який жалюгідний вигляд вона би мала, коли б на її становлення не працювали такі генії як Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Петро Чайковський. Коли б для неї не завоював безмежну Сибір козак Єрмак з дружиною. Коли б не несли темним, безписемним росіянам вчення Христа Феофан Прокопович і тисячі священиків та вчителів з України. Адже саме тому Петро І та Катерина ІІ закрили Києво-Могилянську академію, знищили майже усі навчальні заклади України, щоб примусити «малоросів» працювали на користь Росії, а не рідної України. В радянські часи висмоктування талантів з України лише посилилось. Воно і зараз продовжується через відбір на олімпіадах та позаконкурсне зарахування наших дітей в навчальні заклади Москви. Бо не може Росія без українців ані розвиватись, ані перемогти навіть у локальній війні.
Ще один конфуз Табачника – заперечення «міфу» про участь галичан в козацтві, – зазначає Іван Михайлович. - Але ж славетний гетьман Петро Сагайдачний, гетьмани Марко Жмайло, Павлюк (Павло Бут), Кшиштоф Косинський, Северин Наливайко, безліч галичан, що бились під прапорами Б.Хмельницького, - це вихідці із Західної України (с.70-71).
Щодо «панського напою» - кави, яку Дмитро Табачник відносить до суттєвих показників культурного рівня Європи, то І.Дзюба пояснює невігласу з міністерським портфелем: «Героєм оборони Відня 1683 року під час облоги його турецькою навалою став Юрій Кульчицький – земляк Сагайдачного. Вдячні віденці дозволили відкрити йому першу в центральній Європі кав’ярню, після смерті назвали іменем Кульчицького вулицю, встановили меморіальну дошку та бронзову статую героя з підносом та чашкою в руках» (с. 71). Ось так шанує українців освічена Європа за бойове мистецтво і... каву, що Кульчицький подарував австрійцям, на відміну від печерного незнавця історії своєї держави пана Табачника.
У підрозділі «Боротьба за Галичину – боротьба за Україну» автор книги доводить, що Галичина завжди відчувала себе часткою Великої України, що існував ВЕЛИКИЙ ПАРОЛЬ – УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ ТА ШЕВЧЕНКО, які об’єднували українців, навіть за часи їх примусового розриву між різними державами. І звичайно єднала українців МОВА. «Усяке піднесення українського руху незмінно супроводжувалось нагнітанням боротьби з українською мовою, – пише І.Дзюба. – Коли прямо заперечувати українську було з тактичних міркувань невиграшно, боролися з нею під виглядом боротьби з «галицьким наречієм». У січні 1918 р. більшовики Муравйова могли розстрілювати киян за самі звуки української мови. Денікінці були «м’якші»: вони забороняли «галицький язик» (с.100). Показова цитата із статті москвофіла, лідера «Русского народного совета Прикарпатской Руси» Ю.Яворського за 22.09.1914 р.: «У Східній Галіції нараховують кільки місцевих говірок. Губернатор Бобринський дав дозвіл видавати газети на 4-х місцевих говірках (окрім польських та російських видань), але категорично заборонив видання газет на українській, як «мові казенної, австрійським винаходом мазепинців», не рахуючись з тим, що українською мовою читала більшість населення Східної Галичини» (с.90). Та наприкінці допису Іван Дзюба пишається: «На щастя для нас (і на нещастя для недругів «галичанства»), українська мова, незважаючи на століття переслідувань і прямих заборон, незважаючи на всі знущання з неї, незважаючи на обмеженість її функціонування в нині глибоко зрусифікованій Україні, де її статус «державної» відверто фіктивний, - жила і розвивалася: бо залишається рідною для мільйонів людей, бо потрібна їхньому інтелектові й творчій енергії» (с.101).
Автор досліду хоче з’ясувати: хто ж такі «казкові «укри» з «печерним націоналізмом» з точки зору серйозних дослідників? Для відповіді на це питання Іван Михайлович звертається до галицького філософа й публіциста Миколи Шлемкевича (нар. 1894 р. у с.Пилява – помер 1966 р. в США). Шлемкевич був незалежним інтелектуалом і в книзі «Галичанство» (1956) писав: «Предметом наших роздумів буде частина нашої Батьківщини, а саме – Галичина як психологічна категорія. Як окрема душевно-расова відміна серед українства» (106). Далі він пише про умови становлення Галичани та постійну міграцію між нею й Великою Україною. Як і чому повстала ОУН на Заході? «Розгром «українського комунізму» став великим ударом для лівого руху в Галичині, а остаточно розклали його події в УРСР – репресії проти інтелігенції, голодомор. За цих умов політичну ініціативу перехоплює ОУН – «масова організація з тоталітарною ідеологією». Є ще причини стрімкого зростання сили ОУН. 1) «Пацифікація» - терор польської влади, відповіддю на який став «революційний терор» націоналістичного підпілля. 2) Розчарування Західної України в західних демократіях, які підтримали польську окупацію. 3) Зростання італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, що були пронизані бажанням змін після поразки у війні 1914-17 рр. А такі настрої саме підходили до настроїв галицької молоді» (с.108-109).
Отже, національний рух Галичини є породженням терору радянської влади у Великій Україні та впливом загальносвітової підготовки до нової війни. Хоча за історичним, навіть генетичним складом населення, у Галичині залишалась здебільше слухняна частина українців. Той же Шлемкевич пише: «У ХУІ-ХУІІ ст. відбувався подвійний тиск на українців. Поряд зі збройним тиском східних та південних сусідів, Україна зазнає економічного тиску європейського Заходу. Задіяння нових торговельних шляхів викликало радикальну соціальну зміну. Українська пшениця, деревина потекли в Європу, тому польські феодали посилили кріпацтво. Відтак, усе відважне, готове до ризику, більш емоційне населення – кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де проходить тверде виховання поблизу татар. Натомість все спокійніше, слухняне до закону, більш реалістичніше, - сиділо далі на своїй землі, хоч у чужій неволі. ХУІІІ ст. завершило той процес» (с.107). Шлемкевич вважає, що ця риса «справжнього психологічного галичанства – схильність до масової дисциплінованості суспільства» допомагала воякам-галичаноам воювати в екстремальних умовах. «В трагічні дні 1919-20 рр. кошені тифом, без зброї, без ліків і без одежі, помимо підмов більшовиків галицькі вояки не покидали своїх старшин!» (с.110) Вони відчайдушно боролись за незалежність України і під час Другої світової війни в лавах ОУН, а пізніш – УПА.
Чи потрібна ця риса нині в мирному житті? Чи не видається вона комусь певною обмеженістю галичан? Іван Михайлович Дзюба – відомий культуролог, народжений у Донецьких степах, на це відповідає: ця риса – є спадковою відмінністю галичан, яка вирізняє їх серед українства, допомогла вижити у буремному ХХ столітті. Мають окремі риси й східні українці. Нема сумніву, що з часом вони будуть доповнювати одні одних, стимулюючи новий виток розвитку української культури. Але процесу об’єднання треба сприяти, а не гальмувати його, як то робить Міністр освіти і культури, молоді й спорту Дмитро Табачник.
Насамкінець Іван Дзюба звертається до всіх нас: «Щоб бути Україною, мало мати президентів, уряд, гімн, прапор і герб. Треба мати суверенне національне життя на всьому державному терені. Треба БУТИ СОБОЮ – у світі, де кожен або є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ».
Будьмо цікавою, окремою нацією, щоби стати гідною гілкою загальнолюдської цивілізації!
БУДЬМО УКРАЇНЦЯМИ!
