"В їхньому "руском міре" немає місця для українців…" Вівторок, 29 березня 2011, 13:25
"В їхньому "руском міре" немає місця ані для української школи, ані для нас українців" – ці гіркі слова довелось почути в кінці минулого року від одного з українців Воронежчини, під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої координаційної Ради.
У губернії, де навіть за офіційними російськими даними проживає третина українського етнічного населення – нам не вдалося виявити, навіть, недільної української школи. І це при тому, що у Воронежі такі школи мають азербайджанці, вірмени, євреї.
Аналогічна ситуація в Санкт-Петербурзі, хоча ще до 2003-го школа була.
По всій РФ, за винятком глухого башкирського села й Краснодарського краю, де в одній зі шкіл українська вивчається факультативно, як "кубанське наречіє" – ви не знайдете жодної української школи, жодної української церкви, каналу телебачення, радіостанції чи навіть повноцінної газети. Поодинокі локальні інформаційні листки, навряд чи можна назвати газетами.
Найбільша українська громада закордоном
І це при тому, що найбільша українська громада за межами материкової України проживає не в Канаді, США, Бразилії чи Євросоюзі –а саме на території теперішньої Російської Федерації.
Століттями примусово, а інколи в гонитві за довгим рублем, українцями заселялися безмежні простори спочатку російської, а потім і радянської імперій. Якщо бути об'єктивним, то те що надбала сучасна Росія й мала в минулому, вона, значною мірою, здобула завдяки українцям. І не лише в плані територій, а й інтелектуально, мілітарно, культурно, духовно, тощо.
Феофан Прокопович, Микола Гоголь, Іван Гудович, Сергій Корольов... Список можна продовжувати не тисячами – мільйонами імен наших земляків, знаних і незнаних.
Українці й сьогодні становлять значну, високоосвічену, розселену по всім просторам Російської Федерації етнічну групу. Але зовсім позбавлену можливості задоволення своїх мовних, культурних, духовних потреб.
Що говорить міжнародне право?
РФ, як і Україна, ратифікувала Рамкову Конвенцію Ради Європи про захист нацменшин від 1995 року, перша частина 5-ї статті якої чітко говорить:
"Сторони зобов'язуються створити необхідні умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема, релігію, мову, традиції та культурну спадщину".
А стаття 7 цієї ж Конвенції передбачає для представників нацменшин, окрім іншого, і право "на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки".
Росія ж у ставленні до національних меншин, загалом, а до українців особливо й зокрема – демонструє політику подвійних стандартів.
5 березня 2010 року, під час першої зустрічі в Москві з Віктором Януковичем у статусі президента України, Дмітрій Медведєв повідомив, що незабаром здійснюватиметься мовлення одного або двох українських телеканалів, чим "зможе скористатися найширше українська діаспора й усі хто хоче отримувати інформацію в Росії українською мовою". І додав: "Необхідно вивчити, чи забезпечені умови для вивчення української мови, і яка тут "інформаційна галявина".
А що насправді?
Лишається гадати, що мав на увазі президент РФ під "поляною", але за рік, що минув, у Росії виривають із корінням останні паростки українського громадсько-культурного життя, що сформувалось на початку 90 років минулого століття. Ліквідовуються організації з багаторічною історією, з авторитетними, заслуженими людьми, які були й залишаються громадянами Росії, не забуваючи при тому, що вони українці за походженням.
Федеральна національно-культурна автономія українців Росії, ФНКАУР, за надуманим доносом і рішенням суду закрита, Об'єднання українців Росії, ОУР – фактично заборонено.
Чому?
Тут доречно буде процитувати відповідь того вже майже закритого ОУР на заяву офіційного представника МЗС РФ про задоволення освітніх потреб українців: "якщо ми – українці і росіяни – дійсно близькі народи, то українська культура й освіта українською мовою в Росії повинні сприйматися як збагачення слов'янства <…> а зовсім не як "підривна змова " з метою послабити Росію – а саме таке розуміння панує в головах деяких російських чиновників, які свідомо й цілеспрямовано гальмують розвиток української культури й української освіти в РФ і фактично є перепоною на шляху взаєморозуміння наших народів".
Зачистка простору української національної меншини в Росії почалась не вчора, і відбувається методично й цинічно.
Останні переписи населення в РФ засвідчують зменшення протягом 10 років кількості людей, які називають себе українцями, з мільйонів до сотень тисяч. Українці Росії із тривогою чекають оголошення результатів всеросійського перепису 2010 року, де відповідне падіння має бути офіційно "освячене". Попри міграцію й асиміляцію, таке зменшення виглядає неприроднім.
Тому що бути українцем у Росії стає небезпечно
19 листопада 2002 року в місті Тейково Іванівської області, перед дверима власної квартири вбито Володимира Побурінного, заступника голови товариства української культури "Мрія", бізнесмена, мецената, керівника фірми "Заповіт".
Листопад-2003: у Владивостоці була зареєстрована релігійна громада Української Православної церкви Київського патріархату. 1 квітня 2004 року Анатолія Криля, члена реєстраційної десятки, після репетиції українського хору, керівником якого він був, по дорозі додому тяжко побито. 3 квітня Анатолій Криль від отриманих травм помер у лікарні.
19 липня 2006 року тяжко побито Наталю Ковальову (Медведюк), заступника голови Тульського відділення ОУР. Дивом і завдяки старанням свого чоловіка й соратника Володимира Сенишина, її вдалось врятувати.
Після того, що сталось із дружиною, Володимир продовжив її діяльність в українській громаді Тули, інформував про хід розслідування світове українство, домагався від компетентних органів Росії реального розслідування факту бандитського нападу на дружину. 26 грудня Володимира Сенишина, біля приміщення фірми "Cobza", на очах багатьох прохожих двома невідомими було вбито...
Це лише деякі з найбільш кричущих випадків, що відбулись з активістами українського громадського життя в Росії останнім часом.
Жоден із перелічених злочинів по сьогоднішній день не розкрито.
Регіональні об'єднання, які мають багаторічну історію роботи, реальне членство, авторитетних керівників із громадянською позицією – блокують, а натомість створюються нові організації "єдінонедєлімщиков", як їх називають українці Росії.
Головна ідеологія новопосталих організацій "Один народ – два государства".
За тим, як блокуються потреби традиційних українських товариств з одночасними щедрими дотаціями для новостворених, з можливістю проводити заходи, видавати бюлетені на якісному папері, відчувається – за цими процесами стоїть вміла великодержавна рука.
Задача поставлена конкретна: замість Об'єднання Українців Росії створити щось на кшталт нової Російської федеральної організації українців, на базі земляцтв вихідців із тих чи інших регіонів України й новостворених "правильних" регіональних структур.
Оцим уже не буде потрібна ані українська школа, ані українська мова, ані українська самобутність.
Таку організацію очолить, для прикладу, представник донецького земляцтва в Москві – Йосип Кобзон, який приїде сюди й розкаже чи заспіває, що питання українців у РФ вирішенні остаточно й назавжди...
А що влада в Україні?
Усі ці дії, нажаль, не знаходять належної реакції з боку офіційної влади в Києві. Натомість коли послухаєш виступи міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, мимоволі ловиш себе на думці, що в його висловлюваннях більше турботи за інтереси РФ, аніж про задоволення законних потреб наших співвітчизників.
Та що там МЗС! Хто пригадає, щоб під час хоча б однієї з численних зустрічей Януковича з Медведєвим – а лише двосторонніх відбулось вже 13 – президент України підняв питання про становище українців в "дружній " нам Росії?
Нема причин? Та ні, їх за минулий рік більше ніж достатньо...
Немає мужності й бажання. Ні, не дражнити Росію – а хоча б звертати увагу російської влади на її власні обіцянки та її ж міжнародні зобов'язання.
Немає у влади в Україні почуття обов'язку за дотримання тієї ж Конституції, де 12-а стаття чітко говорить: "Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави". Немає бажання виконувати закон "Про правовий статус закордонних українців", перша частина 11-ї статті якого зобов'язує при укладанні міжнародних договорів "забезпечення прав українських меншин за кордоном".
До речі, та сама Росія при переговорах з Україною чи то про газ, чи про сало – не забуває згадати про необхідність задоволення – куди вже далі! – потреб не лише росіян, а всіх "рускоязичних".
Правда, хто ці російськомовні і який їхній правовий статус – жоден із міжнародних правових актів нічого сказати не може.
То що залишається?
Що в такій ситуації робити, коли українська влада така байдужа й бездіяльна в захисті законних прав українців Російської Федерації?
Не закриття, під тиском, української бібліотеки в Москві, вимушений виступ Грищенка в парламенті, направлення звернень громадськими й політичними діячами України до ПАРЄ, ОБСЄ до інших правозахисних міжнародних інституцій, засвідчує: українська громадськість може й повинна своєю солідарністю й активність якщо не зупинити, то хоча б пригальмувати цілковиту зачистку українського етнічного й культурного середовища в Росії.
Своїми діями ми зобов'язані примусити владу в Україні побачити й подбати про законні права наших співвітчизників закордоном.
Насамперед – у Росії.
Ми не можемо, допустити щоб у ХХІ столітті на наших очах відбувався своєрідний мовний, духовний і культурний етноцид супроти українців Росії. І не лише.
P.S. 17 квітня з ініціативи УВКР й підтримці українських громад закордоном розпочнеться тиждень солідарності з українцями в Російській Федерації. Акції полягатимуть у пікетуванні російських дипломатичних установ у всьому світі о 12 годині дня, протягом тижня, та направленні петицій до комісії із прав національних меншин ОБСЄ.
У понеділок, 18 квітня, о 12 годині дня відбудеться пікет посольства РФ у Києві.
Михайло Ратушний, заступник голови УВКР
